Сон із минулого життя

Це, може, наснилось колись?

Як сонце лягало на плечі теплом,

Як пташка співала з ранкових узлісь,

І світ був живим, теплим — добром.

Де сміх розливався, мов світла ріка,

Двір гомонів від дитячого крику,

Де час не спішив — він торкався злегка,

І день розчинявся у лагіднім звуці.

А нині — холодне, притиснуте небо,

Сірість повзе по землі, мов туман,

Тиша тривожна, що ріже до ребер,

Кожен світанок — неначе обман.

І ловиш себе: а все так було?

Сонце і сміх, оті голоси…

Немовби усе це кудись утекло,

Лишивши на пам’ять розмиті сліди.

Та ні… воно є. Воно нас ще чекає.

Крізь втому і злість, крізь ці темні дні

Ми просто ідемо до нього повільно,

Нам треба дожити… встояти у тьмі.

І знову колись зазвучать ті двори,

Сонце повернеться тихо в життя.

Тримайся, мій друже — це все не назавжди.

Це шлях, що ми разом зумієм пройти.