Пес Тишко

Жив-був у діда та баби собачка на прізвище Тишко! А жили вони в селі, далеко від міста, та ще на самому краєчку — через поле, недалеко від лісу.

І було у них невелике господарство: трохи курей, трохи качок та декілька гусей, і всі вони жили в невеличкому хліві. А Тишка вони взяли, щоб той їх охороняв, але охоронець з нього був так собі!!

Тишко був дуже маленького зросту, з маленькими лапками і такою ж невеликою пащею, але у нього була своя цікава особливість — голос! Якось давно в дитинстві він узимку занадився їсти сніг. Баба йому казала:
— Не їж, а то горло застудиш.
А він собі не зважав. І так і сталось: він застудив горло, довго хворів, а потім як вилікувався, то голос його змінився і став схожий не на голос маленької собачки, а сиплий та грубий, як у великого сторожового пса. І як заходив хто у двір, він як гавкне — то той аж на тин вистрибував: крутить головою, гавкання чує, а собаки не бачить — от дивина.

А недалеко в лісі жила Лесечка, Вовчика сестричка. Вона промишляла полями мишками, але який з них наїдок — так, на один зуб. І так як хата діда та баби була на краю села, то вона вирішила:
— Ану, піду подивлюсь, що там є смачного.

Підійшла до тину, подивилась крізь пруття, а там курочки кокають, качечки гагають і гусачки ходять — облизнулась лисичка! І тут бачить — собака! Та така ж маленька та куценька.
— І що з нього за охоронець! — посміхнулась руда.

Але тин був високий та щільний — не пролізеш, та й собака, яка б вона не була, але може і вкусити — боязко. І вирішила вона Вовчика-братика на допомогу позвати. Тин для нього не перешкода — підкопає, а собака — то там навіть мови нема, заб’ється у куток і навіть носа злякається висунути.

Прийшла руда до вовка, а той її не радий бачити, бо в останній раз, коли він з нею бачився, без хвоста залишився — рибу ловив. А підмовила його хвіст в ополонку засунути лисичка-сестричка.

— Вітаю тебе, братику, — лагідно привіталась вона.
— Чого прийшла? — непривітно гаркнув той.
— Ой, ти знаєш… — почала вона, мовби неохоче, — сьогодні вночі іду в село. Там хата є, а в дворі — і качечки, і курочки, жирні гусочки ходять.
— А собака??
— Та то хіба собака! Цуценя якесь: мале та куце — що воно мені зробить!? Зате наїмся від пуза.
— То візьми і мене з собою! А то від голоду в мене вже живіт до спини прилип, — жалібно заскавчав вовк.
— Нууу добре! — ніби неохоче погодилась та. — Будеш тин підкопувати.
— Ой, дякую, сестричко! — радісно відповів вовк та потер свої замерзлі лапи.

Вночі

Як завжди, ввечері баба винесла Тишку поїсти. Ночі взимку довгі та морозні, але дід добре зробив кучу для собаки — вона була міцна та тепла. Перед сном він, по своїй собачій звичці, пройшов навколо тину, все обнюхав та пішов собі відпочивати — влігся в тепленьке сіно та смачно задрімав.

Вовчик та лисичка підійшли до тину — в дворі нікого не було. Вовчик швидко почав копати підкоп.
— Ще довго? — нетерпляче крутилась навколо нього лисичка.
— Та зараз, ще трошки.

Через деякий час підкоп був готовий! Першим проліз вовк, за ним лисиця. Вони обережно стали просуватись до хліва.

Тишко дрімав, але якесь незрозуміле шкряботіння не давало йому заснути. Він думав, що то мишка під боком шкрябає, та висунув голову із кучі. І тут він побачив величезного вовка, який виринув з-під тину та обережно рухався в його сторону. За ним прошмигнула руда лисиця і теж, оглядаючись навколо, рухалась позаду.

Тишко від страху забився в куток та тремтів, як листок на осінньому вітрі.

— І це собака!! — промовив вовк.
— А я тобі що казала, якесь пуп’янок, — відповіла лисичка.

Вони підійшли до кучі, вовк прогарчав, у відповідь Тишко жалібно заскавчав. Вовк посміхнувся:
— Він нам не загроза, гайда до хліва.

Вони повернулись та направились до своєї бажаної здобичі. Лисичка почала лапами пробувати відкрити двері, які баба підперла ковінькою. Вовчик нетерпляче чекав та крутився навколо лисички.
— Ну швидше, — покваплював він її.

Кури, гуси та качки почали гомоніти:
— Ой, що це робиться, ой хто там до нас рветься, чи то не злодії? А де наш захисник, де собака, чому він мовчить?

Це все чув Тишко, і йому так стало соромно. Він висунув голову з кучі — вовк та лисиця не звертали на нього уваги. Від страху він закрив очі і зі всієї сили як гавкнув своїм хриплим, басистим голосом:
— Гав! Гав! Гав!

Та так голосно, що аж сам злякався.

Що сталось із злодюгами — це потрібно було бачити! Вовк, піджавши хвіст, почав крутитись навколо та озиратись, де ця велика собацюра, а потім шкрябнув до підкопу. Лисиця з вереском помчала за ним. Але, як на зло, в темноті вони ніяк не могли знайти отвір, бігаючи від одного краю забору до іншого.

Тут на цей гомін вийшов дід із рушницею, побачив весь цей гармидер і як пальнув угору:
— Бах! Бах!

Лисиця стрибнула на голову вовчика та — шусть! — через тин і побігла полем до лісу. А вовчик з усього розбігу — геп головою в тин, хотів його пробити, але застряг. А коли дід стрільнув, то він вирвав частину тину і так з ним і побіг до лісу.

Отак і закінчилась ця весела історія про те, як маленька собачка на ім’я Тишко врятувала весь курник.

За це йому баба пошила теплий шарф, щоб горло взимку не студилось, а дід поклав до кучі теплий старий кожух.

На цьому казці кінець — і хто слухав, той молодець!